«Бути поруч» — шлях капелана отця В’ячеслава

З дитинства церква для В’ячеслава була не просто місцем молитви — вона стала середовищем, де формувалося його покликання. «Церква стала моїм другим домом з 11 років. Я починав як помічник батюшки, а згодом став військовим капеланом», — згадується в матеріалі 4-го Павлоградського полку Національної гвардії України, опублікованому на їхній сторінці у Facebook.

Після школи В’ячеслав отримав спеціальність зв’язківця і працював за професією, проте серце залишалося з духовним служінням. Щоб краще розуміти богослужіння та церковний спів, він навчався у музичному училищі, а пізніше продовжив навчання у Київській духовній академії. У 2007 році його рукопоклали у священники, і він розпочав служіння у селі Лихівка в Придніпров’ї.

24 лютого 2022 року його звичайний ранок перетворився на початок війни: дружина розбудила словами «Почалося. Летять ракети». Спершу він не повірив, але вже за мить реальність стала очевидною. «Коли мої парафіяни пішли боронити нашу землю, я зрозумів: маю бути з ними, поруч. Так я став військовим капеланом», — зазначає отець В’ячеслав.

Капеланство для нього — це не нова роль, а продовження священницького служіння, лише в умовах фронту. «Бути капеланом — це не набагато більше, ніж бути священником. Але в армії ти служиш військовим. І маєш бути не лише духовною опорою, а й просто людиною, яка поруч», — підкреслює він.

На фронті отець В’ячеслав побував на Донецькому та Запорізькому напрямках. Він ішов туди, де найбільше потребували підтримки, навіть під обстрілами. Підтримка воїнів була не лише молитвою, а й конкретними діями — забезпеченням їжею, водою, словами підбадьорення та просто присутністю. «З самого початку у мене не було паніки, бо поруч були досвідчені бійці. Ми завжди діяли згуртовано», — згадує капелан.

Отець В’ячеслав дбав не лише про духовний стан бійців, а й про їхній побут. «Капелан — це ланцюг між командиром і солдатом. Людина, яка допомагає зберегти людяність. Я стежив, чи нагодовані хлопці, чи мають воду, чи можуть відпочити», — пояснює він.

Серед бійців були ті, хто не вірив у Бога. «Дехто питав: “Де був Бог, коли я був в Авдіївці?” Але, будучи поруч, вони бачили, що капелан — така ж людина, як і вони, тільки з іншим фронтом: боротьбою проти страху й розпачу. З часом навіть ті, хто був невіруючим, починали поважати віру та вірян», — додає отець В’ячеслав.

Навіть у найскладніші моменти він знаходив спосіб подарувати святкову радість. Під час зимової ротації, що припала на День Святого Миколая, Різдво та Водохреща, капелан разом із місцевими жителями організував коляду прямо в бліндажах. «Люди співали для бійців, а хлопці плакали. Бо це родинні свята, а вони — далеко від родин», — згадує він.

Повернувшись із фронту, отець В’ячеслав по-новому оцінив життя. «Там, на фронті, головна цінність — життя. І я став краще розуміти тих, хто повернувся з “нуля”».

Його порада кожному: «Лишайтеся людьми. Цінуйте те, що маєте. Будьте вдячні. Бо справжню цінність розуміємо лише тоді, коли її втрачаємо. Не забувайте, якою ціною і хто здобуває мирне життя».