Чому район отримав назву “Горвєтка”: історія Павлограда

Практично кожен мешканець Павлограда знає, що “Горвєтка” (місьгілка) – це міська гілка залізниці. Але чи замислювалися ви колись, звідки взялася ця назва і яка її історія?

Ще у 1920 році в Павлограді функціонував один із найпотужніших млинів країни – млин Балабана. Він розташовувався неподалік сучасного культурно-дозвільницького центру «Мир». Борошномельна промисловість була провідною галузю Павлограда в ті часи і залишалася нею до Другої світової війни. Далеко за межами міста був відомий млин купців Балабанів.

Брати Балабани: Ісидор, Мойсей і Веремій у 80-і роки XIX століття приїхали до Павлограда з Рівненщини. Незабаром найстарший з них – Ісідор – став відомим у Павлограді фабрикантом, а Мойсей і Веремій працювали у нього прикажчиками. Балабанівське борошно славилося своєю якістю і тонким помелом, випускали його кілька сортів. У пошуках кращого життя Ісидор і Веремій переїхали до Харкова, а в Павлограді залишився Мойсей, який мешкав на Дворянській вулиці.

Мойсей намагався організувати свою справу в Маріуполі, але через єврейські погроми відмовився від свого задуму. Прибутки дозволили йому купити особняк у Москві, куди він збирався переїхати. Однак через події 1917 року цьому не судилося збутися. Нова влада націоналізувала млин Балабана. Уже через кілька місяців до Мойсея прийшла ціла делегація робітників із відібранного у нього млина з пропозицією стати директором, бо виробництво у них не налагоджувалося. Проте не витримало серце колишнього власника, і він незабаром помер. Після радянської націоналізації млин перейменували на “2-й державий млин Павлограда”.

У збережених листах працівників цього млина зазначалося, що він був найкращим не лише в межах Катеринославської губернії, а й на всю Україну. Під час голоду 1920 року виникла гостра потреба у забезпеченні борошном країни. Було прийнято термінове рішення про будівництво залізничної вузькоколійки від станції “Павлоград-I” до району, відомого тепер як “горвєтка” (міськгілка).

У грудні 1920 року до будівництва залізниці примусово мобілізували так званих “буржуїв”. Лінію збудували в короткі строки, пустили вагони, і з млина почали активно вивозити борошно.

Завдяки чому цей район міста і отримав назву: «Горвєтка». Скорочене від “міська гілка”. Окрім цього, саме тут було обладнано місце для розвороту паровоза, адже той не міг рухатися вперед і назад. На місці, де ще нещодавно стояв танк, раніше знаходився диск для розвороту локомотива.

Близько сорока років цією гілкою їздив паровоз з одним або двома вагонами. Місцеві жителі називали його «Зозуля».

Проте вузькоколійка використовувалася не лише для перевезення борошна. У Павлограді того часу діяв обозно-механічний завод із двома виробничими майданчиками: один розташовувався в районі сучасного автопарку, другий – на Хіммаші. Щоб транспортувати продукцію заводу, залізничну гілку продовжили до району, де зараз знаходиться автопарк.

За переказами ж місцевих старожилів було ще одне розгалуження цієї залізничної гілки. Вузькоколійка повертала на Хутори і йшла по вулиці Івана Богуна (колишня Калініна) через Бельбес. Прямувала вона аж до села Олексіївка (саме таку назву мало Привовчанське в 1905-1960-ті роки). В ті часи в місцевому лісі розташовувалися військові склади.

Згодом потреба в борошні зменшилася, адже Павлоград почав змінюватися з аграрного міста на індустріальний центр. Тут відкрилися інші заводи і шахти. Млини втратили свою актуальність, їх закрили, а будівлі було зруйновано. Вузькоколійна залізниця теж виявилася невигідною для міського транспорту, і в 1962 році її демонтували.

Фото для матеріалу використано з архівів Павлоградського історико-краєзнавчого музею, інтернет-порталу “Музейний фонд України” та з відкритих джерел.