Шлях сержанта Лобанова: від роботи в шахті до командування танком
Він умів працювати з деревом, тягнути секції в шахті, укладати ламінат і командувати танком. Умів любити, допомагати, жити на повну. А коли прийшла війна — став сержантом із позивним «Дикий» і пішов боронити Харківщину, Луганщину, Донеччину. Його шлях завершився у серпні 2024-го, але пам’ять про нього — жива, щира, людська.
Олексій Лобанов народився 12 червня 1987 року в Павлограді. Після дев’яти класів місцевої школи він вступив до Західно-донбаського професійного ліцею, де здобув фах столяра. Робота з деревом давалася йому легко — мав хист, точність і терпіння. Але головною справою життя стала шахта. Близько п’ятнадцяти років він працював на підземних горизонтах шахти «Самарська» — спершу гірником, згодом ГРОВом на дільниці з видобутку вугілля №7 ДТЕК ШУ ім. Героїв космосу.
«Ми з Льохою були в одній ланці, разом тягнули секції. Він був роботящий, цілеспрямований, амбітний. Дуже грамотний. Іноді запальний, але справедливий. Відповідально ставився до виробничих завдань. Коли я став ГРОВом – допомагав, підказував, давав професійні поради. З ним ніколи не було сумно. Умів і працювати, і відпочивати гарно»,
Поза шахтою Олексій займався деревообробкою, укладав ламінат, допомагав друзям і близьким.
«Льоха був безвідмовною, щедрою людиною, готовий віддати останнє, примчати усім на допомогу. Живчик, завжди з посмішкою. Ніколи не бачив його злим. І на війні тримався молодцем. Я спілкувався з його побратимами, і вони теж казали, що Льошка був душею компанії. Дуже радів, що знайшов свою половинку. Наче на крилах літав. Мріяв про спільних дітей з коханою. Багато планів було…»
Особисте життя Олексія було непростим. Після кількох шлюбів він зустрів Інну — жінку, якій одразу запропонував одружитися.
«Я погодилася. Відчула, що це моя людина, що нам разом буде добре. Підкорив мене своєю відкритою, щирою душею. Він був золотим, у нього в руках все горіло. Гарно ставився до своїх рідних, любив свого сина і мого прийняв, як рідного. Ми довіряли одне одному і ділилися усім на світі…»
У лавах Збройних сил України Олексій служив у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді. Обіймав посаду головного сержанта-командира танку 1-го екіпажу 2-го танкового взводу 4-ї танкової роти. Взяв собі псевдо «Дикий». Брав участь у боях на Харківщині, Луганщині, Донеччині.
«Ми з Олексієм земляки. Разом починали службу. Пройшли підготовку на Житомирщині та потрапили до 25-ки, але в різні роти. Іноді наші шляхи пересікалися. Після учебки мали брати участь у контрнаступі на Бахмутському напрямку. У цей період жили поряд. Весь інший час виконували різні бойові завдання, хоча перебували на одних напрямках. Він був доброю людиною, завжди усім допомагав. Не терпів недомовленостей. Казав все, що думає, прямо та відверто. Ніколи не пасував перед труднощами, не відмовлявся від виконання бойових завдань»,
22 серпня 2024 року поблизу села Новогродівка, Покровського району, Олексій отримав важкі поранення та сильні опіки — під час повернення з бойового завдання його екіпаж потрапив під удар ворожого ФПВ-дрону. Медевак, який мав евакуювати поранених, також потрапив під мінометний обстріл. Олексія вдалося доставити до шпиталю в Дніпрі, але травми виявилися несумісними з життям. 27 серпня його серце зупинилося.
Похований у рідному Павлограді, на кладовищі по вул. Миколи Лисенка. Залишилися дружина, син, батьки та сестра.
Олексій Лобанов нагороджений медаллю 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, нагрудним знаком «Ветеран війни – Учасник бойових дій», а також орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) — згідно з Указом Президента України №880/2024 від 25 грудня 2024 року.
Корисна інформація
