Про що писала преса Павлограда 100 років тому: ковбаса, коні, холод і віра в «правильне життя»

18 грудня 1925 року в Павлограді вийшов черговий номер газети «Змичка» — друкованого органу Павлоградської округи. Сьогодні це звучить майже екзотично, але тоді округ був не «районом» і не «містом із селами», а великим адміністративним краєм. Павлоград був його центром, а сама округа охоплювала сотні населених пунктів — від промислових до глухих аграрних, із тисячами селянських дворів, кооперативів, шкіл і хат-читалень.

«Змичка» була не просто газетою. Вона була інструкцією до життя. Її виписували, передавали з рук у руки, читали вголос у сільрадах і на зборах. У самому номері регулярно нагадували: газета має бути в кожному кооперативі, в кожній хаті, бо без газети — немає свідомості.

Мова текстів — українська 1920-х років, ще старого правопису, з іншими лексикою й ритмом. Читати ці тексти сьогодні — окреме задоволення: вони звучать інакше, але дивно живо.

«Передплачуйте “Змичку” — інакше не зрозумієте життя»

Газета сама активно писала про себе. В одному з матеріалів автор обурюється, що в селах погано організована передплата, що кооперативи не виконують плану, а селяни «не виявляють належної активності». Там прямо пояснюється: без газети людина залишається «поза життям округи».

Тон повчальний, але між рядками читається тривога: влада ще не впевнена, що її чують. Сам факт, що газета мусить переконувати читати саму себе, багато говорить про 1925 рік — час, коли новий лад ще не став автоматичним.

Про їжу: «Ковбаса смердюча, їсти не можна»

Серед найбільш живих і майже шокуюче сучасних текстів — замітки про кооперативну торгівлю. В одній із них описується ситуація, яка легко уявляється й сьогодні. Автор пише про ковбасу, що продається в крамниці, і не добирає слів:

«Ковбаса смердюча, така, що їсти її не можна, але її все одно подають до горілки, бо інакше не беруть».

Це не гумор і не фейлетон. Це реальна скарга. У тексті йдеться про байдужість правління кооперативу, про відсутність контролю, про те, що люди змушені брати неякісний товар, бо іншого немає.

Одні з найяскравіших історій у «Змичці» — це тексти про дрібних пройдисвітів і буденні зловживання, які газета намагається викривати публічно, через сором і осуд.

Так, у замітці з хутора Білозерського Юріївського району описується поява «есперантиста» — молодика на прізвище Швець, який у 1924 році з’явився в селі з посвідченням члена спілки харчовиків і комсомольського осередку. На загальних зборах він оголосив, що уповноважений збирати по 50 копійок з кожного на обов’язкове вивчення есперанто — «міжнародньої мови майбутнього». Гроші зібрали, обіцяні підручники так і не надійшли, а сам «просвітник» зник. Через рік селяни все ще чекали «справочників» і просили газету втрутитися, щоб показати: у радянській республіці таких пройдисвітів «по головці не гладять».

Це не анекдот, а важливий штрих часу: нова держава породжує нові форми шахрайства, прикриті правильними словами й ідеологією.

Про коней і виживання

Ще один пласт життя — тварини. Для селян коні були не майном, а умовою життя. І коли в газеті з’являється замітка про те, що в одному з сіл масово дохнуть коні, це звучить як тривожний дзвін.

У тексті детально описується, як через неправильне годування, байдужість або незнання гинуть тварини, а разом із ними — можливість обробляти землю. Автор не просто фіксує проблему, а знову вчить: як треба, хто винен, чому «несвідомість» шкодить усім.

Села пишуть самі про себе

Окрема цінність «Змички» — кореспонденції з місць. Їх писали не журналісти в сучасному сенсі, а активісти, вчителі, члени сільських рад. З Васильківки, Юр’ївки, Межівської волості, хуторів навколо Павлограда.

В одній із таких заміток ідеться про село, де відкрили хату-читальню, але люди не ходять, бо холодно, немає світла, а книжки «нецікаві». Автор обурюється, але водночас мимохіть фіксує реальність: зима, холод, темрява.

Особливо цікаво читаються тексти про місцеву владу — з живими діалогами й майже репортажною інтонацією. У матеріалі про Васильківську сільську раду автор описує розмову з селянином, який начебто задоволений роботою органу влади, але весь час ніяковіє: «Та воно добре… тільки ж баба».

Йдеться про те, що головою сільради є жінка — так само як і секретарем. Для частини селян це викликає внутрішній спротив, який вони не можуть чітко сформулювати. Автор фіксує цю напругу без прямого осуду, але з очевидною іронією: сільрада з 105 членів працює злагоджено, має зв’язок з громадськими організаціями, активно займається землеустроєм і колективізацією, а головна претензія — не до справ, а до статі керівника.

Цей текст цінний тим, що показує: поруч із революційною риторикою існує глибоко традиційне мислення, яке нова влада лише починає ламати.

Конфлікти, кооперація і побут

В іншому тексті — сварка навколо каси взаємодопомоги. Когось звинувачують у неправильному розподілі грошей, хтось «крутив», хтось «не так зрозумів». Це — дрібна, але дуже жива історія, де радянська термінологія накладається на старі людські конфлікти.

Газета охоче публікує й дрібні, але показові історії про зловживання владою на місцях. У замітці з села Воскресенівка Перещепинського району йдеться про будівництво залізниці. Коли місцеві селяни прийшли проситися на роботу, керівник робіт Москаленко їм відмовив. Але коли мешканець сусідньої Голубівки приніс йому могорич — самогонку, — питання працевлаштування вирішилося миттєво.

Автор не приховує емоцій і прямо пише, що за такі речі «слід би по шиї дати». Це мова не нейтральної журналістики, а громадського гніву — газета виступає як інструмент тиску й морального контролю.

Курси, трактори і віра в прогрес

Газета багато пише про навчання. Курси для селян, курси для активу, політична освіта. В одному з матеріалів з гордістю згадується трактор «Фордзон» — символ механізації й майбутнього.

Ці тексти написані з щирою вірою, що знання й техніка змінять усе. Читаючи їх сьогодні, особливо гостро відчувається контраст між оптимістичним тоном і важкою реальністю, яка проступає в побутових замітках поруч.

Павлоград — центр, який постійно «виправляє»

Павлоград у «Змичці» — не затишне місто, а нервовий адміністративний вузол. Звідси постійно когось критикують, когось викликають до порядку, когось повчають. Місто не виглядає спокійним. Воно виглядає втомленим від постійної необхідності керувати великим краєм.

Найсильніше враження від «Змички» — не окремі факти, а загальний тон. Тут майже немає радості. Є напруга, контроль, повчання, спроба впорядкувати хаос після війни, революції й голоду. І водночас — шахраї з есперанто, самогон як пропуск до роботи, суперечки про «бабу-голову» сільради й інші дрібні сцени, з яких і складається справжнє життя 1925 року.

Сто років потому газета Павлоградської округи читається не як пропаганда, а як документ епохи, в якому видно, як слово ставало інструментом влади — і водночас дзеркалом реальності великого краю з центром у Павлограді.

Фото з відкритих джерел