Анархія під градусом: як винний склад у Павлограді став епіцентром п’яного бунту 1917 року

На початку XX століття Павлоград мав стратегічне значення для імперської економіки Катеринославської губернії. На тодішній Поліцейській вулиці (нині — Шевченка) працював Казенний очищувальний винний склад №3, підпорядкований Міністерству фінансів Російської імперії. Попри назву, це був не просто склад, а повноцінний лікеро-горілчаний завод — частина державної винної монополії, запровадженої у 1895 році.

Щорічний прибуток підприємства перевищував 1,2 мільйона рублів. У виробництві використовували паровий двигун, працювало близько 130 робітників. Сюди звозили спирт із приватних винокурень, де він проходив ректифікацію — очищення від домішок. Потім спирт кріпили до 90–95°, розводили до 40°, і готову продукцію реалізовували безпосередньо при складі або через казенні лавки. Архітектура будівлі була типовою для промислових об’єктів того часу — зведена за уніфікованими проєктами, затвердженими Міністерством фінансів та Технічним будівельним комітетом МВС.

Однак восени 1917 року Павлоград уже не був містом стабільної індустрії. Після падіння царської влади тут запанувала анархія. Більшовики, не маючи легітимності, намагалися встановити контроль силою — створювали революційні комітети, грабували склади, банки, приватні підприємства. Саме цей безлад призвів до одного з найганебніших епізодів революційної доби — п’яного погрому винного складу.

2 листопада натовп солдатів і містян увірвався до підвалів. Замки зірвали, двері вибили.

«У підвалах спиртзаводу зберігалося близько 20 тисяч відер спирту і кілька сотень пляшок горілки… Замки були зламані, і почалося п’яне буйство», — згадувала голова Павлоградського комітету РКП(б) Ксенія Воінова. Вино текло по підлозі, утворюючи струмок, з якого пили просто з землі. Деякі потонули у погребах у вині»,

— писала вона.

Пожежна команда, яка мала зупинити натовп, перепилася. Міліція — також, а солдатські депутати, які повинні були контролювати порядок, виявилися так само п’яними і безсилими. «Перепилася й міліція, і більшість членів солдатських і робітничих депутатів», — зазначали очевидці. Із сіл почали прибувати підводи за вином, що лише посилювало хаос. За місцевими спогадами, більшовик Скирда організував загін, щоб приборкати безлад, який самі “революціонери” і спровокували. Внаслідок сутичок загинуло восьмеро людей. Газети того часу писали про «страшні погроми та грабежі», описуючи, як винні запаси перетворилися на джерело хаосу, а всі спроби контролю з боку міської влади та більшовицьких органів виявилися марними.

Очевидно, погром винного складу був грандіозною подією за мірками тогочасного Павлограда. Він настільки вплинув на політичне життя міста, що меншовики та праві есери дистанціювалися від будь-якої активної участі в публічному просторі. Вони вийшли зі складу виконкому, і його чисельність скоротилася до семи осіб. У ньому залишилися чотири більшовики, два лівих есери та один анархіст.

У грудні 1917 року більшовики спробували повністю взяти владу Павлограді. Вони створили військово-революційний комітет, захопили станцію, телеграф, банк, телефон і проголосили владу рад. Комітет очолила Ксенія Воінова. Протягом кількох місяців місто перебувало під контролем більшовиків — період, який сучасники назвали «Павлоградським терором». Приватна власність розграбовувалась, підприємства знищувалися, дисципліна серед військових зникла.

Але вже у квітні 1918 року Павлоград було звільнено силами Української Народної Республіки під командуванням підполковника Петра Болбочана. Повітова українська рада, яка ще в листопаді 1917 року проголосила свою владу на основі Універсалу Центральної Ради, повернула контроль над містом. Це стало початком короткого, але важливого періоду українського державотворення, коли Павлоград знову став частиною легітимної влади.

Водночас у 1918–1920 роках місто неодноразово переходило з рук у руки: після звільнення військами УНР під командуванням Петра Болбочана сюди заходили німецькі та австро-угорські частини, згодом більшовики, а влітку 1919 року — війська Добровольчої армії Денікіна. Кожна наступна зміна влади супроводжувалася репресіями та перебудовою місцевого управління, що створювало атмосферу нестабільності. У 1920 році місто остаточно захопила Червона армія.

Після Другої світової війни у будівлі складу працювала меблева фабрика. Сьогодні це один із небагатьох вцілілих фрагментів промислової архітектури Павлограда кінця XIX століття — мовчазний свідок епохи, коли революційні гасла обернулися грабунком, а стратегічні запаси стали джерелом безладу.

Стаття підготовлена за матеріалами – Павлоградського історико-краєзнавчого музею, Вікіпедії, архівів Open Academic Journals Index, фондів Державної архівної служби України, наукових досліджень з історії революційного періоду 1917 року, а також місцевих хронік та свідчень очевидців з відкритих джерел